«Почуття своєї глибокої грiховностi у святих — вiд наближення до джерела свiтла — Христа» (священик Олександр Єльчанiнов).
Коли ми вiддаленi вiд Бога — у духовнiй темрявi не бачимо своїх грiхiв, не вважаємо себе грiшниками i не маємо покаяння. Та тiльки-но починаємо наближатися до Господа, як у променях Його свiтла все яснiш розрiзняємо свою грiховнiсть i щодалi сильнiше вiдчуваємо сором, бiль та бажання очиститися вiд усiх, навiть найменших плям духовної нечистоти.
Сльози покаяння змивають цi плями.
«Немає грiха непрощеного, — вчать святi Отцi, — крiм грiха нерозкаяного».
Покаяння — це велика (найбiльша!) наука наближення до Бога та очищення нетлiнних шат безсмертної душi. Покаяння — це дверi спасiння. Без покаяння неможливо виконати як слiд жодної заповiдi Божої.
Покаяння лiкує не лише нас самих, а — бiльшою чи меншою мiрою — все людство, охоплене смертоносною хворобою грiха.
Тому головна молитва Церкви — «Господи, помилуй!»
Тому всi од вiку святi понад усе вчилися i вчили покаянню.
Наше серце, затвердiле у грiху, потребує полум’яного повчального слова, щоб хоч трохи розтопити кригу нечутливостi й збудити нас вiд духовного сну.
Одним з таких душеспасенних молитовних творiв є «Абетка покаяння» (своєрiдний акафiст, кондаки й iкоси якого починаються з лiтер абетки), написана як сповiдь душi — душi зрячої, що бачить потаємне, невидиме i вiчне.
